Історія Олени Карпенко з Чернігова, яка пережила бойові дії в місті

Вранці 24 лютого 2022 року Олена прокинулась, вийшла на кухню та почула сирену. Вона одразу зрозуміла, що це не пробна, а справжня, сирена. В Олени вже за декілька днів до того було погане передчуття. Навіть її син, який працював у Києві, 23 лютого приїхав додому.

За декілька хвилин після сигналу про тривогу Олена почула вибухи десь вдалині. Вона розбудила сина і сказала: “Саша, почалася війна”. Жінка подивилась у вікно й побачила, як із сусідніх будинків люди вибігають з речами, з дітьми. Коли люди почали сідати в машини, Олені стало ще страшніше.

Вибухи почастішали. Олена з сином зібрали речі та документи і спустилися вниз. Вони разом із сусідами пішли в підвал і почали облаштовувати там місця для сидіння.

Протягом наступних декількох днів Олена здебільшого сиділа в підвалі, виходила лише по продукти. Потім ракети почали прилітати частіше, руйнувати інфраструктуру міст, розбомбили ТЕЦ. Зникло і світло, і вода, і мобільний зв'язок. Згодом зникло й опалення.

Майже весь час Олена ночувала у підвалі, бо залишатися вдома на п'ятому поверсі було небезпечно. Сидячи в підвалі, Олена з сусідами чули свист: як летять та розриваються снаряди.

Ворожі літаки літали та скидали бомби. Олена бачила літак, який скинув бомбу на стадіон ім. Гагаріна. Він пролетів просто над її будинком. Від вибухової хвилі в квартирі Олени тряслися стіни.

Виїжджати з Чернігова Олена Карпенко не планувала, та на цьому наполіг її син. Дорогою до місця збору евакуаційних автобусів Олена побачила зруйнований готель “Україна”, Головпоштамт, зупинки, де повилітали шибки. Усюди були руйнування і валялися осколки. Це було страшне видовище для жінки.

Зрештою Олена виїхала з Чернігова не автобусом, а машиною з незнайомими добрими людьми. Їдучи до Києва, Олена бачила вирви від снарядів та згорілі автівки. В Києві вона сіла на потяг до Львова, хоч і не знала, де там зупиниться і що робитиме.

Разом з Оленою в поїзді їхала інша жінка з Чернігова. Вона розповіла, як на її очах убило доньку та зятя. 12 березня жінка стояла на порозі хати, коли на подвір'я їхнього будинку в приватному секторі прилетіла ворожа міна. Зятю відірвало ногу, і він помер одразу. Донька жінки мала поранення в живіт і померла пізніше. Онуки жінки отримали уламкові поранення в ноги, грудну клітку та щелепу. Жінці довелось евакуюватися з онуками якомога швидше, залишивши тіла доньки й зятя біля будинку.

“Напевно, такого не можна говорити, але я їх (росіян) ненавиджу. Я вважаю, що кожна розсудлива людина здатна зрозуміти прості речі: що їхні сини, їхні діти, їхні чоловіки приходять і просто вбивають. Наших дітей, наших синів, наших чоловіків...

Що можна сказати? Вони все одно не розуміють. У них мізки забиті всім тим, що їм втовкмачували вісім років. Якщо вже показують їм Бучу, Гостомель, Ірпінь, а вони не вірять. Про що можна з ними розмовляти? Я просто їх ненавиджу”, — говорить Олена.

Син Олени зараз служить у Збройних Силах України, а вона не втрачає надії та чекає на перемогу.

Матеріал створено на основі свідчень, зібраних документаторами Харківської правозахисної групи.