Українські біженці в Німеччині та Австрії: віднайти себе та адаптуватися

Через особисті історії людей ми розповімо про їхній досвід адаптації до нового місця та з’ясуємо, як різні держави приймають українців. Ви дізнаєтесь з чим стикаються українські біженці у Німеччині – країні, що прихистила найбільше наших співгромадян, а також прочитаєте історію жінки з Маріуполя, яка тепер працює в австрійській школі.

«Нашого цвіту по всьому світу»

За даними Управління Верховного комісара ООН у справах біженців станом на вересень 2023 року у світі налічувалося понад 6,2 млн біженців з України. Понад 4 млн отримали тимчасовий захист у країнах ЄС – спеціальний юридичний статус, який розробили після конфліктів у колишній Югославії, проте застосований вперше у березні 2022 року у відповідь на російське вторгнення в Україну. На кінець травня, за даними Євростату, найбільше людей отримали цей статус у Німеччині (1,1 млн), Польщі (991 тис.) та Чехії (340 тис.). А у співвідношенні кількості біженців з України до місцевого населення лідирували Чехія (32,3 на 1000 осіб), Естонія (26,4) та Польща (26,3). Середній показник для ЄС становив 9 осіб.

Європейські країни вже витратили понад 56,5 млрд євро на прихисток для українців, згідно з розрахунками Кільського інституту світової економіки.

Німеччина: сила соціальної держави та громадянського суспільства

Катерина Швед, родом із Криму, вже не перший рік живе у Берліні й працює в неурядовій організації, яка допомагає біженцям. Вона розповіла про німецький контекст. Ця держава невипадково є пунктом призначення для стількох людей. Німеччина видає приблизно 400 євро на руки та забезпечує соціальним житлом – проте це не завжди передбачає окрему квартиру. Інколи йдеться про перероблені лікарні, гуртожитки чи будинки для літніх людей. Часто це маленькі містечка чи села, куди дають безплатний квиток або навіть доставляють автобусом, якщо набралась ціла група. Якщо ж людина сама знаходить житло, вона повинна довести його «розумну ціну». Тобто розкошувати у фешенебельному районі Берліна за державний кошт не вийде. На додаток до щомісячних виплат можна попросити одноразову виплату на зимовий одяг чи меблі, адже у Німеччині зазвичай здають порожнє житло.

ФРН справді має дуже розвинену систему соціальної підтримки, проте через велике навантаження та бюрократію вона інколи працює не зовсім злагоджено. Так, Катерина розповідає про випадки, коли новоприбулі чекали по пів року на отримання візи.

«Ти не можеш ніяк відстежити хід розгляду твоєї заявки чи пришвидшити цей процес. Навіть якщо будеш дзвонити чи приходити під офіс, без імейла із запрошенням тебе не приймуть», – пояснює вона.

Проте навіть під час очікування на візу людина отримує допомогу. А вже з візою працездатних людей направляють до центру зайнятості, де вони отримують наставника, який допомагає не лише із працевлаштуванням, але й шукає мовно-інтеграційні курси.

«Я всім кажу, що треба ходити на курси, навіть коли люди кажуть, що вони можуть жити без німецької. Проблема, що курси потрібно відвідувати щодня й у великих групах, а старшим людям важко сприймати стільки матеріалу», – розповідає Катерина.

Щодо дітей, то вони у Німеччині за законом повинні ходити до школи, а держава зобов’язана протягом місяця знайти їм там місця. Втім, із цим теж було складно, особливо в перші місяці після вторгнення. У Німеччині відчувається дефіцит вчителів та, відповідно, нестача класів.

Втім, не лише держава допомагає новоприбулим. Катерина працює в організації Kiron, яку заснували німецькі соціальні підприємці у 2015 році на хвилі масового прибуття сирійських біженців. Kiron працює онлайн по всьому світу і фокусується на навчанні для біженців, співпрацюючи як з державними органами – Міністерством освіти, DAAD (Німецькою службою академічних обмінів) – так і з приватними партнерами (LinkedIn, Coursera, машинобудівні компанії). Наприклад, завдяки фінансуванню найбільшого американського фінансового холдингу J.P. Morgan, Німецької поштової лотереї та бельгійського Фонду короля Бодуена, вони запустили програму THRIVE, що допомагає жінкам опанувати аналіз даних та потрапити на ІТ-ринок у німецькомовних країнах.

Окрім онлайн-курсів, які біженці можуть проходити навіть поки чекають на отримання візи, організація допомагає їм знайти себе на ринку праці Німеччини.

«Часто люди не впевнені, куди йти, і наші курси допомагають отримати початковий рівень певного фаху, як-от вебдизайнер чи QA-спеціаліст. Також можна пройти стажування у великих компаніях і налагодити зв’язки з потенційними роботодавцями. Особливо цікаво це для інженерів та представників технічних професій, яких бракує у Німеччині», – зазначає Катерина. Організація також розглядає варіанти співпраці з українськими громадськими організаціями для допомоги ВПО.

Попри синергію держави й громадянського суспільства, лише 18% біженців з України у Німеччині мають роботу. Про це свідчать результати цьогорічного соціологічного дослідження, проведеного у лютому-березні. Це лише на 1% більше, ніж влітку 2022-го. При цьому три чверті з них вже пройшли або зараз відвідують мовно-інтеграційні курси. Однією з перепон вони називають потребу у догляді за малечею, адже левова частка біженців – це жінки з дітьми.

Щодо планів на майбутнє, то 29% українських біженців у Німеччині хочуть залишитись там назавжди, 15% – ще на декілька років. 31% опитаних прагне залишатись у ФРН до кінця війни, а для 23% було складно відповісти на це питання.

Від Маріуполя до австрійської школи

Галина Спринюк провела три тижні в окупованому Маріуполі. На додаток до жахливих обстрілів, у її сім’ї були й інші підстави перейматися за свою безпеку: чоловік Галини – греко-католицький священник. У середині березня вони таки змогли покинути місто і, минувши 18 російських блокпостів, дісталися підконтрольної Україні території.

У Маріуполі жінка працювала у місцевому відділенні міжнародної благодійної організації Карітас. Вона допомагала сім’ям у скруті: як соціальний педагог займалася з дітьми, що мають затримки розвитку мовлення, ДЦП, аутизм. Парафія її чоловіка будувала храм.

«Я активна людина – кожен мій день був насиченим. Жила і займалася своїми справами. Не відчувалося чогось поганого», – розповідає Галина.

Після виїзду жінка прибула до Івано-Франківська, де продовжувала працювати у Карітасі, тоді як її чоловік поїхав у Запоріжжя – вести священиче служіння та допомагати переселенцям. За місяць знайома, що вже багато років живе в Австрії, запропонувала Галині поїхати до цієї країни, адже умови для переселенців тут теж хороші. Жінка погодилась і разом із двома дітьми опинилася у невеликому містечку біля Відня.

Там їх зустріли волонтери: директор місцевої школи та його дружина-вчителька. Вони допомогли розібратися з місцевими правилами та зробити всі необхідні процедури – зареєструватись, здати відбитки пальців у поліції тощо. Сім’ї надали житло і медичне страхування. Виплати в Австрії не такі великі, як у Німеччині: на той момент держава видавала 215 євро на дорослу особу і 100 євро для неповнолітніх.

Втім, віднедавна в Австрії можна отримати ще одну виплату – кліматичний бонус. У жовтні 2022 року держава запровадила екосоціальну податкову реформу, яка зробила шкідливі виробництва дорожчими. Щоб компенсувати зростання цін, уряд ініціював цю одноразову щорічну виплату для усіх резидентів Австрії, які жили там понад пів року, незалежно від громадянства. Кошти на цей бонус (зараз його розмір коливається від 110 до 220 євро) надходять від оподаткування за викиди CO2.

Як і в Німеччині, держава дбає про мовну інтеграцію новоприбулих. Галина відвідує курси німецької, які оплачує Австрійський інтеграційний фонд – державна інституція, яку створили ще у 1960 році після прибуття угорських біженців внаслідок радянського вторгнення. Крім державних курсів, жінка брала приватні уроки онлайн, а також відвідувала всі доступні курси, які організовують волонтери – як австрійці, так і місцеві українці, що давно проживають в Австрії. Зараз із рівнем А2 вона почуває себе впевненіше у суспільстві.

«Перші пів року було дуже складно. Ти нічого не можеш сказати, нікого не розумієш. Я по три рази за ніч думала повертатись до чоловіка в Запоріжжя», – ділиться враженнями Галина.

Влаштовуючи свого сина до школи, Галина розповіла, що теж педагог за освітою. Директор школи відгукнувся миттєво – для великої кількості українських дітей потрібен був вчитель. Так, жінці поталанило знайти роботу за освітою. Два місяці вона працювала на волонтерських засадах, а після проходження двох співбесід у Департаменті освіти та підтвердження українських дипломів з нею підписали контракт. Галина почала навчати українських дітей у молодшій школі. Цього навчального року їх об’єднають з австрійськими школярами, і Галина викладатиме у змішаному класі.

Про своє австрійське оточення вона говорить із великим теплом: «Вони дуже добродушні люди й ставилися до мене із розумінням. Коли на шкільних зборах я чогось не розуміла – зі мною лишалися і ще раз проговорювали ці речі».

Галині подобається австрійський порядок, проте, вона згадує про рідні місця: «Тут у містечку є потічок, як у Косові на Франківщині, де я прожила багато років». І додає: «А трохи далі тече Дунай».

Зараз їй складно дивитися у майбутнє: «Я живу сьогоднішнім і трішки-трішки завтрашнім. А планувати… У 2014 році в Маріуполь прийшла війна, і я була змушена поїхати. І от тепер знову. Тому я вже нічого не планую».