Від репортажів в окупації та полону до свідчень у Гаазі: історія журналістки Анжели Слободян

На початок 2024-го року від повномасштабного вторгнення Росії загинуло 16 медійників, які виконували свої професійні обов’язки, — показують дані НСЖУ та Міжнародної федерації журналістів. Серед них — українські, французькі, литовські та американські працівники медіа. Ще 9 журналістів значаться як цивільні жертви, а 54 — як загиблі військові, що вступили до лав Сил оборони. За словами голови Комітету з питань свободи слова Ярослава Юрчишина, понад 25 журналістів перебувають у російському полоні.

Інформувати про злочини окупантів

Вранці 24 лютого 2022-го знайомий із Чонгара попередив Анжелу про вторгнення російських військ. Журналістка вирішила залишатися в місті, а вже наступного дня безпечно виїхати стало неможливо.

Окупаційні війська захопили Херсон 1 березня. Вони рухалися до центру міста вулицею Перекопською, яка веде від Антонівського моста [міст через Дніпро, що з’єднує Херсон з лівобережжям; зараз зруйнований]. Дорогою розстріляли авто, що випадково трапилося на шляху, вбивши молоду пару. 17-річна Анастасія, яка їхала з ними, отримала поранення і вибігла з автівки. Проте за кількасот метрів росіяни наздогнали і розстріляли дівчину. За кілька днів мати Анастасії знайшла тіло доньки в одному з моргів міста. Журналістка розповіла цю історію в ефірі «Єдиних новин».

«Ця чорна розстріляна автівка ще довго, днів 10-12, лишалася на вулиці як знак російської навали й пам’ятник її жертвам», — розповідає Анжела.

Журналістка взяла на себе місію інформувати про ситуацію в місті та регіоні. Вона була кореспонденткою одного з головних телеканалів України — але, залишившись без оператора, почала робити все самотужки. Анжела регулярно виходила в ефір телемарафону, знімала просто на телефон, отримувала повідомлення від своєї мережі контактів.

«Знімати потайки було цілим мистецтвом. Пам’ятаю, як прийшла на захід з нагоди 9 травня, куди привезли кореспондентів центральних російських каналів — робити пропагандистський сюжет. Стою позаду знімальної групи “Росії 24” і так хочеться оператора чимось шваркнути. Думала собі, що якби я вийшла зі своєю апаратурою, з мікрофоном каналу “Україна”, то це був би мій останній день».

Полон

Анжела пропрацювала в окупації пів року. Активістів та політиків поступово викрадали російські спецслужби. Згодом це сталося і з нею. Жінку утримували в ізоляторі 31 день. Про долю журналістки ніхто не знав, вона марно просила окупантів дати хоч якусь звістку близьким. За цей час її кілька разів допитували, натягнувши на голову шапку, яка повністю закривала очі та обличчя. Втім, завдяки цій шапці вона могла приховати свої емоції під час допитів.

«Геройство — дуже класна історія. Але в той момент там треба було вижити. Я мала так сформулювати відповідь, щоб не зрадити собі й не дати їм насолодитися знущанням наді мною», — розповідає Анжела.

Співкамерницями Анжели було ще кілька жінок: дружин військових, волонтерів і активістів. Умови були складними — спека, брак вентиляції, скрізь таргани, жодних засобів гігієни. Годували раз на день порцією макаронів. Під забороною – ліки та медична допомога. Проте до жінок, на той час, не застосовували фізичного насилля, на відміну від чоловіків. Якось, коли наглядачами була не дуже «професійна» команда тюремників (їх змінили за два тижні досвідчені кати), Анжелі вдалося побачити одну з камер. Вона назвала її «суїцидальною». В ній утримували шестеро поранених чоловіків без медичної допомоги. Коли Херсон звільнили, журналістка разом з українськими правоохоронцями відвідала це місце під час розслідування. За словами Анжели, ця камера була розміром щонайбільше два на два метри.

Одним із найважчих викликів полону стала повна ізоляція від зовнішнього світу та невідомість.

«Це не тюрма, де людина знає свій термін ув’язнення. Ми знали, що нас можуть вивезти й десь “загубити”, як вони кажуть. І все. Ніхто з рідних не дізнається про нашу долю», — пояснює Анжела.

На волю

Анжела так і не з’ясувала, чому, зрештою, її вирішили відпустити. З неї, на відміну від співкамерниць, взяли підписку про невиїзд із Херсона. Анжела просила розширити зону дії підписки й на Херсонську область, бо в неї там була дача — але жінці заборонили перетинати Дніпро. Після полону лишатися під спостереженням спецслужб в окупованому місті було складно. І за три тижні Анжелі вдалося виїхати на підконтрольну Україні територію. Вона використала день, коли місія МАГАТЕ вирушила з Києва на ЗАЕС, і росіяни трохи послабили контроль при перетині лінії розмежування.

«Я дуже стресувала в момент перевірки документів, у них було моє фото, зразок ДНК та відбитки пальців. Проте в той день росіяни хотіли показати свою “гуманність” і нашу останню колону пропустили без особливих перевірок. Навіть паспорт мій до себе не забирали», — каже жінка.

Документалістика: «Навала» та майбутні проєкти

Після виїзду на підконтрольну Україні територію Анжела поставила собі завдання інформувати людей про злочини росіян на окупованій Херсонщині. Ще у перші дні окупації вона слідкувала за історією місцевого фельдшера, який вижив після обстрілу бригади швидкої. Інформацію їй передавала подруга, що працювала в екстреній медичній допомозі. Через обстріл пацієнт швидкої загинув, але його донька вижила. Щоб розповісти цю історію, Анжела спробувала себе у жанрі документалістики.

«Для мене це був виклик. Я завжди була репортером і хотіла зробити кілька репортажів із матеріалів, які у мене залишалися», — каже Анжела.

Фільм зняли за грантової підтримки Deutsche Welle. Режисером став лавреат Шевченківської премії Сергій Маслобойщиков. Стрічка «Навала» розповідає історію матері та доньки, які того ранку втратили чоловіка — пацієнта швидкої. За словами Анжели, попри весь жах війни, лейтмотивом цієї історії є кохання. У фільмі використані автентичні записи розмов постраждалих з оператором швидкої допомоги, якими поділилася подруга Анжели. За задумом, мати та донька мали зустрітися зі вцілілим фельдшером у селі, де обстріляли машину. Але під час знімання росіяни підірвали Каховську ГЕС. Ще й ускладнилася ситуація у прифронтовому районі. Тому в село дістатися не вдалося.

«Все пішло не за планом. Але я не знаю, яким би був цей фільм, якби не допомога Сергія», — ділиться Анжела.

Журналістка, хоч і втратила багато своїх матеріалів, знятих в окупації, та все ж чимало зберегла в архів. Анжела планує зняти ще два документальних фільми: «Окупація» — з фокусом на хронологію подій, та «Солдат» — монолог свого колеги, оператора з Івано-Франківщини, який звільнював правобережну частину Херсонської області.

Свідчення у Гаазі

Після звільнення з полону Анжела надала свої свідчення для Міжнародного кримінального суду. Згодом її запросили в Гаагу — взяти участь у «народному суді» над Путіним, що пройшов у першу річницю повномасштабного вторгнення.

Рішення цього неформального трибуналу, який офіційно називається «Судом громадян світу» (The Court of the Citizens of the World), не мають юридичної сили. Але цей символічний акт показує, що такий процес можливий. Серед патронів Суду громадян світу — американський юрист Бен Ференц, який був обвинувачем під час Нюрнберзького процесу над нацистами, та українська правозахисниця, лавреатка Нобелівської премії миру Олександра Матвійчук. Організатором суду став німецький фонд «Кіно заради миру» (Cinema for Peace). Суддями виступили видатні юристи-міжнародники: Стівен Рапп, який під час Міжнародного трибуналу щодо Руанди очолював обвинувачення проти місцевого радіо та газети за підбурювання до геноциду тутсі; суддя Конституційного суду ПАР та борець з апартеїдом Зак Якооб; юристка-міжнародниця з Індії Прія Пілай, що працювала у Міжнародному трибуналі щодо колишньої Югославії. Всі вони виклали свої думки щодо звинувачень проти російського президента.

«Для мене це були незабутні враження. Я розуміла, що це — модель того суду, який має відбутися за певний час», – каже Анжела. Вона вірить, що в майбутньому Росія заплатить за свої злочини в Україні та відшкодує завдані збитки. Сподівається, що у цьому допоможуть і її свідчення.

Вперше стаття була опублікована на сайті Центру прав людини ZMINA.