Історія Анни Домодєдової з Лисичанська
АВТОР:
Війни Анна та взагалі не чекала. У місті, за її словами, все було тихо, спокійно, кожен жив своїм життям. В Анни була квартира, вона робила ремонт, народилася дитина.
У перший день повномасштабної війни Анна почула якийсь незрозумілий звук. Потім десь близько сьомої ранку розпочалися свисти. Жінка побачила у небі щось схоже на червоні смуги.
В сусідньому від Анни мікрорайоні росіяни розбомбили дев'ятиповерховий будинок. Влучили якраз у середину. Надвечір там знову були вибухи. Там не було жодних військових установ чи баз. Взагалі нічого. Але щодня, щоранку там літали літаки.
На десятий день війни у місті практично не залишилося “живого місця”. Позачинялися магазини, припинилося постачання води, не було світла та жодних комунікацій. Люди носили воду з колодязя. Анна, наприклад, ходила з маленькою дитиною. Чоловіка в неї нема, бо пара розлучилась.
Згодом почалися такі сильні обстріли, що в квартирі Анна вилітали ручки з пластикових вікон. Одного дня в сусідній будинок потрапив снаряд. Внаслідок влучання в будинку утворилась величезна дірка. Тоді жінка вирішила виїжджати.
“Насправді жахливо це усе. У нас поруч російський кордон, усі люди жили мирно, дружно. Чому почалася ця війна? Чому з’явилася така агресія з боку Росії, коли ніхто ніколи цього не очікував? Від нашого міста практично нічого не залишилося,” розповідає Анна.
У Лисичанську російські військові обстрілювали житлові будинки, школи, магазини. Наслідки таких обстрілів Анна бачила на власні очі: “Трупи лежали біля будинків на вулицях, а сусіди накривали їх ковдрами та ще чимось. Все навколо було зруйновано. Автобусна зупинка була стиснута, як консервна банка. Уявіть, якої сили був удар, що бетонні плити повилітали на сусідню вулицю, а осколками потрощило будинки та повибивало вікна”.
Коли Анна з донькою вже виїхали з Лисичанська, росіяни поцілили в торговий центр “Донбас”. Там була величезна пожежа. Упродовж двох днів горів Центральний ринок. Поруч із ринком розташовані житлові будинки та дві школи. Вони теж постраждали від цього вибуху.
У знайомої Анни в Росії живе родичка. Росіяни не вірять, що їхні солдати обстрілюють українців. Вони кажуть, що це так зване “звільнення”.
Анна хотіла би звернутися до російських солдат: “У вас теж є діти! Маленькі або дорослі, які пішли на війну. Припиніть це свавілля. Ми ж усі люди. Подивіться на мою дочку, подивіться на своїх дітей. Невже, коли ви стріляєте, ви не думаєте про свою дитину? Ви ж у свою дитину стріляти не будете! Чому ви стріляєте в наших дітей, чому ви стріляєте в нас, чому ви нас бомбардуєте? Ми ж нічого поганого не вчинили”.
Матеріал створено на основі свідчень, зібраних документаторами Харківської правозахисної групи.
These pictures are created by artificial intelligence. They are NOT real. They are illustrations of the stories we tell. Most of these stories could not have been fixed by the camera. At the same time, there is documentary work by hundreds of Ukrainian and international photographers who produce real, and so much painful, documentation of this war. Check photographs by Oleksandr Glyadelov, Maksym Dondiuk, Mstyslav Chernov and Yevhen Malolietka, Andriy Dubchak, Yulia Kochetova, and many others.