Історія Анжеліки Претко з села Ягідне Чернігівської області

Під час окупації росіяни зігнали майже всіх мешканців Ягідного до шкільного підвалу. У людей забрали телефони та цінні речі. В підвалі практично не було чим дихати, однак на вулицю людей випускали максимум раз на день.

Мешканка Ягідного Анжеліка Претко з родиною були серед тих, кого утримували в підвалі школи.

“Спочатку ми з моєю сім'єю: я, моя мама, батько і бабуся з дідусем, ховалися вдома у підвалі. Але 5 березня десь о 16:00 до нас увірвалися російські військові та насильно загнали у шкільний підвал. У цій школі я навчалася з 1-го по 9-й клас”, - розповіла Анжеліка.

У паніці родина дівчини встигла взяти деякі необхідні речі: ліки, документи, трохи їжі. Коли Анжеліка потрапила у шкільний підвал, там вже перебувала більш ніж половина села. Там були усі: й маленькі діти, і пенсіонери, і лежачі, й інваліди. Всі приїхали в село, бо вважали, що тут буде безпечніше, ніж у місті. На жаль, люди помилилися.

Спершу окупанти не забирали в місцевих речі, але десь через 2-3 дні почали забирати телефони. Бабуся і дідусь Анжеліки хворіли, умови підвалу були для них нестерпними. Крім того, росіяни не годували людей. Усі їли те, що встигли прихопити з собою.

Оскільки в підвалі було багато людей, була велика задуха. З кожним днем бабусі та дідусю Анжеліки ставало гірше. Зрештою, у них майже відмовили ноги, вони почали божеволіти. Вони не розуміли, що відбувається, де вони знаходяться.

Розуміючи їхній стан, Анжеліка з батьками вирішили ризикнути та відвести бабусю з дідусем додому. Батько Анжеліки попросив про це односельців, і вони допомогли. Але наступного дня, коли окупанти дозволили Анжеліці з братом буквально на пів години сходити додому, щоб взяти деякі речі, вони знайшли свого дідуся мертвим. Він лежав у своїй хаті та вже не дихав. Йому було 70 років.

Станом на 11 березня, у шкільному підвалі померло вже близько 5 осіб. Тоді люди почали просити російських військових, щоб вони дозволили піти їх поховати.

Наступного дня Анжеліка разом з односельцями пішла на кладовище. Поряд проїжджала російська техніка. І буквально за декілька хвилин почався обстріл. Анжеліка не встигла поховати свого дідуся.

Після обстрілу дівчина відчула, що її поранило в спину та ногу. Її батька також поранило в ногу. Вони обоє не могли йти. Матір Анжеліки теж отримала поранення, але вона принаймні могла рухатися і бігти.

Як могли, вони втекли з кладовища та повернулися до шкільного підвалу, тому що там були військові лікарі. Вони надали першу допомогу, зашили рани. Усі наступні дні вони робили пораненим перев'язки, знімали шви.

Весь цей час бабуся Анжеліки залишалася в хаті, де були розбиті всі вікна і дах. Їсти їй теж не було чого. Родині Анжеліки вже не дозволяли ходити й навідувати бабусю. Вона казала, що вона їла те, що іноді приносили військові.

30 березня окупанти вкотре закрили людей у підвалі. Вони просто підпирали двері й не дозволяли нікому виходити. Зазвичай люди могли сидіти так по декілька днів, а потім росіяни дозволяли вийти на свіже повітря.

Та цього разу люди почули, що ворожа техніка починає рухатися. Протягом усього дня вони виїжджали з Ягідного, а наступного дня прийшли вже українські військові. Вони перевірили усі хати, перевірили вулиці й дозволили йти додому.

Одразу ж після звільнення села українські солдати відвезли тата Анжеліки в лікарню, адже він ще не міг ходити. Сама Анжеліка з сім’єю евакуювалися до родичів у безпечніше місце.

Матеріал створено на основі свідчень, зібраних документаторами Харківської правозахисної групи.