Історія диякона Миколи Сердюка, сім’я якого виїжджала з російської окупації із села Гаврилівка Київської області

В лютому 2022 року Микола Сердюк розумів, що може початися повномасштабна війна, однак вірити в це не хотів. У понеділок, 21 лютого, у церковних служителів було братське зібрання. Їм розповідали, як слід поводитися під час війни: що робити під час бомбардувань, коли нема світла тощо. Микола слухав ці настанови, але не думав, що вони йому справді знадобляться.

Та все ж велика війна прийшла в Україну. 24 лютого Миколі подзвонила донька і сказала, що щось горить і в Харкові, і у Василькові. Микола, який працював у Києві, разом з родиною виїхав зі столиці в село. Думав, що за містом буде безпечніше.

“Коли ми виїжджали, я побачив багато машин, що прямували у зворотній бік: із Лютежа до Києва. Я ще подумав: “Ми виїжджаємо, а люди навпаки заїжджають? Що це таке, чому?” Мабуть, люди знали, що у Києві буде безпечніше. Тому що Київ більше під охороною військовою” — пригадує чоловік.

Микола планував залишити жінку з онуком в селі, а сам повернутися до Києва. Однак, коли він дістався села, дізнався, що мости у Гостомелі й Демидові вже підірвані. Виїхати на Київ він вже не міг.

25 лютого пішла перша російська військова техніка. По радіо повідомили, що вони прорвалися через кордон. Росіяни пройшли через Іванків, захопили Чорнобильську АЕС та рухалися далі. Микола чув наближення їхніх військ.

Згодом Микола дізнався про висадку російського десанта на аеродромі Гостомеля. Ворог захопив аеродром, почалися сильні вибухи. Це було страшно, адже це було поруч: за 12-13 км від Гаврилівки.

У той самий день у селі зникло світло, тому що десь перебили лінію електропередач. 26 лютого інтенсивні вибухи почастішали. Микола розумів, що росіяни обстрілювали Бучу, Ірпінь та Гостомель. Повз Гаврилівку проїжджало чимало російської техніки, село окупували. Місцевим росіяни наказали сидіти вдома і не виходити. А якщо виходити, то лише з білими пов'язками.

Коли внаслідок обстрілів у квартирі Миколи повибивало вікна, родина зібрала необхідні речі та побігли ховатися у підвал школи. Однак ні там, ні в підвалі дитсадка для них вже не було місця. Зрештою сім'я знайшла прихисток у підвалі овочесховища. Обстріли були дуже сильними: фактично через кожні 2-3 хвилини лунали вибухи.

8 березня в селі не стало ще й газу. Люди почали носити дрова, діставати мангали, палити багаття, щоб зігрітись та приготувати їжу.

Микола розповів, що в Гаврилівці були і кадирівці, і російські військові, і білоруси. Якось Микола запитав одного з них, навіщо вони сюди прийшли. Адже тепер в людей нема ні газу, ні світла, ні тепла, ні їжі. Окупант відповів йому із сарказмом: ‘Це ж не ми, це ваші українці розбомбили’”. Потім Микола порадив російським військовим повертатися туди, звідки прийшли, і сказав, що українців ні від чого визволяти не треба. Тоді чоловік побачив невдоволений погляд озброєного окупанта і замовк. Просто розвернувся і пішов. На щастя, російські солдати його не чіпали.

Тим часом росіяни зайняли дачі в лісі й дуже добре там жили. В тих будинках і каміни були, і їсти було що. Микола дізнався, що скоро буде наступ українських військ. Російські загарбники почали ховатися поміж будинків місцевих мешканців. Микола зрозумів, що потрібно якомога швидше виїжджати, адже прямо в їхньому селі може початися сильний бій.

Люди почали виїжджати машинами, інші — великою колоною з білими простирадлами йшли пішки. Микола зібрав всю сім'ю і ризикнув виїхати, незважаючи на чутки, що росіяни не випускають або розстрілюють людей.

Микола попросив усіх помолитися і сідати в машину. На першому блокпості стояв БТР і 4 російських солдата. Вони пильно оглянули родину, але пропустили. Далі Микола їхав через село, звідки росіяни вели вогонь по Бучі. Там було дуже багато танків та різної військової техніки. Другий та третій блокпости родина Миколи проїхала з піднятими руками та молитвою вголос.

На останньому блокпості окупанти зупинили автівку Миколи. Він вийшов з піднятими руками та російською запитав, чи пропустять росіяни його родину. Солдати запитали, чи нема в Миколи цигарок. Він відповів, що його родина віруюча, тож вони не курять. На щастя, росіяни дозволили Миколі їхати далі.

Протягом наступних 2-3 км дороги Микола нарахував зо 20 російських танків, що стояли вдовж поля. Деякі солдати стояли курили, інші сиділи та танках зі зброєю в руках. Потім родина Миколи побачила розбиті автівки цивільних та тіла мертвих людей, припорошені снігом. Від такого видовища всім стало моторошно.

Зрештою Микола доїхав до Макарова, де стояли вже українські військові й майоріли синьо-жовті прапори. Для родини це була неабияка радість.

О третій ночі того ж дня сім’я дісталася Яворова Львівської області, де на них чекали волонтери. Миколу та його рідних привели до школи, нагодували, дали поспати та відпочити. Потім для них знайшли хату неподалік, де вони тимчасово поселилися.

Родина нарешті розслабилась, однак у першу ж ніч їхнього перебування там росіяни вдарили чотирма ракетами по Яворівському полігону. Таких сильних вибухів Микола не чув навіть будучи в російській окупації. В будинках повилітали вікна, все тремтіло.

“Ми втекли, а війна за нами і сюди прийшла”, — розповів Микола. Нині родина вже повернулась додому. Микола каже, що його світогляд змінився, він став більше цінувати і життя, і людей, і служіння.

Матеріал створено на основі свідчень, зібраних документаторами Харківської правозахисної групи.