Історія Ганни Ситник із села Горенка, в будинок якої влучила авіабомба

Ганна відчувала, що буде велика війна. Про це говорили в соцмережах, у різних інтерв’ю. Усі знали, що на кордоні було скупчення російських військ. А потім з України почали виїжджати іноземні посли.

Ще на Новий рік родина Ганни запаслась продуктами. Жінка вирішила, що якщо ця їжа їм не знадобиться, то роздасть її людям.

24 лютого Ганна збиралась йти на роботу, але о 5 ранку її розбудила донька і сказала: “Мамо, почалося!” Родина проговорювала ймовірність війни заздалегідь, у них навіть був план, де та як ховатися в лісі.

Звісно, у той день адреналін зашкалював. Ганна відчувала одночасно і стрес, і готовність діяти: “Ми всі знали, які речі беремо. Один рюкзак і все. Все життя склалося в один рюкзак. Я не знаю як передати словами той біль та відчай. Ми були вдома до наступного дня. Давали солдатам чай, бо було дуже холодно.”

Перший день був важкий, тому що майже добу люди виїжджали з Києва, і були великі затори. Було дуже багато машин: люди везли собак, котів. Але в Горенці ще залишалося багато людей. З 3-го на 4-те березня, коли почалися сильні бомбардування, приїхали ЗСУшники та сказали, що буде дуже гаряче. Тоді люди почали виїжджати масово.

Родина Ганни переїхала спочатку в Пущу-Водицю, але туди згодом теж почало прилітати. Тож сім’я вирушила до друга в Кропивницький. В евакуації вони пробули місяць, а вже сьомого квітня Ганна з чоловіком повернулися додому.

Та вдома не було ні світла, ні газу. Оскільки будинок Ганни був на першій лінії фронту, навколо було дуже багато знищених будівель.

У ніч із 7-го на 8-ме березня в дім Ганни прилетіла авіабомба. Від удару людей, що на той момент були в будинку, засипало. Але за добу вони знайшли вихід та вийшли. Ніхто з восьми людей не постраждав. На щастя, крім вікон та дверей, квартира Ганни вціліла.

“У нас тут дві квартири,” — розповіла Ганна —, “В одній квартирі ми жили, в другій робили ремонт. Ми мали переїхати вже в травні. Забрати чоловікову маму, вона в нас інвалід. Зараз в одній квартирі жити можна, а в іншій — ні. Там прилетіло в кімнату: вибило стіну та вікно”.

Зараз Ганна намагається жити далі та підбадьорювати інших людей: “Я знала, що ми сюди повернемося. Що ми не поїдемо за кордон. Це може здаватися самовпевненістю, але я знала, що я тут потрібна. Я не одна: зі мною мій чоловік, мої діти та церква. Ми намагаємося допомагати людям. Привозимо гуманітарну допомогу, продукти, питну воду, готуємо їжу. Ми тут потрібні”.

Матеріал створено на основі свідчень, зібраних документаторами Харківської правозахисної групи.