Історія Надії Браташевської, яка жила під потужними обстрілами в Харкові

24 лютого, о пів на п'яту ранку, родина Надії прокинулася від страшних вибухів. Їхній будинок затрусився, дорослі побігли до дітей. “Пам'ятаю, як діти злякалися і почали плакати. Зять нахилився над ними та закрив їх собою на випадок, якщо щось трапиться, а онучка йому: "Татко, ми не хочемо помирати!" — згадує Надія.

Усім було дуже страшно, але ще не зрозуміло, що відбувається. Надія та її рідні подивились у вікна — там усе горіло та диміло. Потім трохи стихло, але стало очевидно, що почалася війна. Надія з чоловіком зібрали та відправили дітей та маленьких онуків, а самі залишились у Харкові, тому що дім покидати їм не хотілось.

“Нам було страшно з першого дня. Ми пішли у підвал, адже обстріли могли бути в будь-яку хвилину без попередження. Ми провели в ньому два місяці: додому підійматися було страшно. Тільки піднімешся трошки — починає трястися будинок від обстрілів. Зупиняєшся біля шахти ліфта, чекаєш поки пролетить снаряд, далі на наступний поверх спускаєшся. Поки з сьомого поверху добіжиш до підвалу, пів життя проходить. У підвалі було трішки спокійніше, але все одно страшно. Вибухів було все більше й більше. Ми боялись, що будинок обвалиться, і ми не зможемо вийти”, — розповіла Надія.

Ходити по гуманітарну допомогу Надії теж було страшно. Але їсти хотілося, тому Надія з чоловіком молилися Богу та йшли. Якщо було чути, що летить снаряд, люди притискались до стіни й чекали, поки снаряд пролетить або розірветься. “Ми отримували гуманітарку та швидко бігли назад по снігу та льоду. Біжиш, Богу молишся, щоб добігти до будь-якого підвалу”, — згадує жінка.

Спочатку поблизу ще працював магазин. Людей у черзі збиралося дуже багато, стояти доводилось по дві години. Потім росіяни почали обстрілювати саме цей магазин. Одного разу по ньому влучило. Там вбило чоловіка та жінку, багатьох поранило. Після цього магазин зачинився.

“В аптеку теж страшно було бігти”, — говорить Надія, — “Тільки зайдеш, і починаються обстріли. Не знаєш, куди лягати, куди бігти та що робити. Чи вікна на тебе посиплються, чи будинок впаде”.

Коли в місті не стало ні води, ні світла, ні газу, Надія з чоловіком вирішили виїздити. Людей намагалися вивезти потягом, тому що автобуси боялися везти таку кількість людей. Також почали допомагати автоволонтери: вранці, десь з шостої до сьомої, машинами намагалися проскочити та возили людей до вокзалу.

Так Надія та її чоловік змогли евакуюватися. Поки що додому вони не повернулись, адже Харків розташований близько до російського кордону і постійно обстрілюється.

Матеріал створено на основі свідчень, зібраних документаторами Харківської правозахисної групи.