Історія Наталі та Євгена з села Циркуни, що на Харківщині

Наталя, Євген та їхня 5-річна донька тікали від окупації з села Циркуни Харківської області у березні.

“П’ять днів ми провели в окупації і зрозуміли, що треба виїжджати: зв’язку і світла не було, снаряди прилітали все ближче. Вирішальним став приліт через річку від нас. Зібрались за годину — в машину склали все: від теплих речей до вудочок і бензопили”, — розповіла Наталя.

Родина не розуміла, чого чекати. Води в селі не було, але в Наталі та Євгена працювала власна колонка. Тож вони залишили сусідам відкритий двір, аби ті могли набирати собі воду, попрощались та поїхали.

Дорогою Наталя, Євген та їхня донечка зустрічали чимало місцевих, і всі переконували, що на російському блокпості їх не те, що не пропустять, а й розстріляють. Дехто радив пов’язати білі ганчірки на машину, “щоб одразу не розстріляли”.

Чоловік Наталії зупинив машину неподалік блокпоста окупантів, взяв горілку, цигарки. Він сказав їй: “Спробую домовитись. Якщо не повернусь — їдьте додому без мене”. Євген розвернув машину, щоб Наталі було легше їхати назад.

Поки Наталя з донькою чекали, ще одна перехожа бабуся встигла сказати їм, що виїхати точно не вдастся. Аж раптом Наталя побачила чоловіка. Їм пощастило – блокпост був пустий. Вони виїхали з Циркунів, повернули на кладовище. Інші дороги були недоступні, це був єдиний варіант.

Проїхавши кладовище, родина продовжувала шлях полями та багнюкою, час від часу машину заносило. Зрештою вони дісталися Харкова. Звідти Наталя, Євген та їхня донька приїхали до хутора під Богодуховом і нині мешкають там у закинутій хаті, яку потроху облаштовують.

“Нам пощастило — наступного дня після того, як ми виїхали з Циркунів, на тому ж повороті росіяни розстріляли машину знайомих: загинули всі. А з іншого боку селища, ближче до Черкаських Тишок, виїжджала колона машин. В останній була сім’я – тато і 9-річна донька загинули, мама і ще одна родичка вижили, але отримали важкі поранення”, — говорить Наталя.

В Циркунах вцілілих будинків майже не залишилось. Багато руйнувань від обстрілів навесні, решта — вже під час деокупації. В будинку Наталі та Євгена повилітали вікна, пошкоджено двері, пробило дах, по дому пішли тріщини. Як зазначила Наталя, у порівнянні з іншими будинками, це ще доволі непогано.

Наталя каже, що їхні шанси виїхати з Цирунів були 50/50. Чоловік її знайомої вивозив людей в березні, і його машину розстріляли на виїзді, жінка залишилась вдома. Одного дня її примусово “евакуювали” в Росію як біженку: вивезли в Калінінградську область, поселили в бараках, і тепер вона по документах не зможе звідти виїхати протягом 3 років.

Ще одна знайома Наталі виїхала з Циркунів 28 березня після влучання в їхній будинок. Снаряд вбив її брата, його поховали в городі. Тоді вона спробувала виїжджати через Росію, на Харків нікого не пускали. Зараз вона в Німеччині, в дуже поганому моральному стані.

Російські військові багато мародерили. У центрі Циркунів виносили все під нуль. Те саме і в Руських Тишках, і в Черкаських Тишках. Все, що можна було винести — виносили, до килимів і покриття підлоги. Позабирали багато автівок, знущались над місцевими, розстрілювали собак.

“З росіянами зараз мені нема про що говорити, після того, що ми пережили в Циркунах. Одного разу їхні військові обстріляли ТЕЦ, у нас зникло світло і зв’язок. Мені написала підписниця блогу про те, що вона знає, що це ми самі себе обстріляли, що була якась комісія, вони вже все вияснили. Я її заблокувала.

Навіщо мені їм щось доводити? Є речі, які я бачила на власні очі. Вони дивляться телевізор і несуть нісенітниці, переконувати нема сенсу. Краще спрямовувати енергію на себе: на підтримку близьких, на підтримку країни. Всім непросто, у кожного своя трагедія, але ми проходимо ці випробування і стаємо сильнішими” — каже Наталя.

Матеріал створено на основі свідчень, зібраних документаторами Української Гельсінської спілки з прав людини.