Історія родини Столюк із села Шибене на Київщині
АВТОР:
Під час російської окупації 10-річну доньку Любові Столюк убило снарядом, а рідного брата Миколу поранило в голову.
Перші вибухи від повномасштабного вторгнення росіян Любов Столюк зустріла в рідному селі Бучанського району — Шибеному. Гучні звуки вибухів сильно перелякали дітей, 10-річна Настя увесь день не відходила від мами. Крім того, Любов переживала за психологічний стан 21-річної Маші, яка з дитинства має розлад аутистичного спектру. Будь-яка зміна звичної обстановки може викликати в дівчини непередбачувані реакції, а тут — війна.
Увечері 24 лютого Любов з дітьми вирішила тимчасово переселитися до рідного брата Миколи на іншу вулицю села. Наступного дня вони вже бачили, як селом рухаються колони ворожої техніки.
1 березня Любов з дітьми сіли їсти. Раптом вони почули звуки пострілів. Микола закричав, щоб вони лягали на підлогу. Всі четверо заховалися в кімнату, думали, що там буде безпечніше. За мить Любов почула свист, у хату щось залетіло. Її брата вже поранило, і він почав кричати: «У погреб!».
Микола та Любов схопили старшу дочку Машу і потягли з потрощеної хати. Коли ж сховали її в погріб, виявилось, що молодша донька за дорослими не побігла. Жінка покликала Настю, але дитина не відреагувала. Любов потягнула дівчинку до себе, а та була смертельно поранена.
“По моїй руці потекло гаряче, я зразу зрозуміла, що це кров. Я почала кричати: «Настю вбили!». Їй влучило у праву скроню, і мізки вийшли назовні”, — розповіла Любов.
Миколу поранило в голову тим же снарядом, що вбив дівчинку. Отримати професійну медичну допомогу через окупацію чоловік не міг. Тож вони обробили рану як могли. Після смертельного обстрілу родина Столюк не могла більше залишатися вдома. Це було небезпечно. До того ж, там все нагадувало про смерть дитини.
Родина поїхала на дачі, де їх прихистили знайомі. За декілька днів до них навідались російські військові. Вони шукали саме “маму вбитої дівчинки”. Їм уже сказали, що загинула дитина. Вони почали вибачатися й говорити, що не хотіли цього. “Ваша дівчинка загинула через ваших же людей. Якби нас не спровокували, цього не сталося б”, — казали росіяни.
Пізніше російські військові там пропонували Любові допомогу з похованням Насті. Однак на місцевому кладовищі тоді стояли танки, і похоронити дівчинку там було неможливо. Потім один танк забрали, і Любов з Миколою та ще одним сусідом повезли тіло Насті на кладовище. Вони дійшли до колгоспу, і почався обстріл. Довелося поховати дівчинку прям там, а потім відкопувати і ховати ще раз вже на кладовищі.
Зрештою Настю ховали три рази. Останній — після ексгумації. “Коли в нас з Києва була прокуратура, сказали, що можливо прийдеться Настю ще раз відкопувати. Я сказала, що можуть одразу й мене з нею закопати. Ну ви собі уявляєте — четвертий раз дитя побачу? Я дзвонила слідчому, питала про це, вона сказала, що запит повинна робити прокуратура або суд. Сподіваюсь, нам не доведеться відкопувати Настю вчетверте…” — говорить Любов Столюк.
Матеріал створено на основі свідчень, зібраних документаторами Української Гельсінської спілки з прав людини.
These pictures are created by artificial intelligence. They are NOT real. They are illustrations of the stories we tell. Most of these stories could not have been fixed by the camera. At the same time, there is documentary work by hundreds of Ukrainian and international photographers who produce real, and so much painful, documentation of this war. Check photographs by Oleksandr Glyadelov, Maksym Dondiuk, Mstyslav Chernov and Yevhen Malolietka, Andriy Dubchak, Yulia Kochetova, and many others.