Історія Світлани Бородіної з Харкова

До війни Світлана Бородіна мешкала в Харкові та працювала дизайнером у рекламній агенції. Від початку березня жінка з донькою мешкають в Дрогобичі, Львівська область.

За декілька тижнів до повномасштабного вторгнення РФ Світлана та її знайомі почали замислюватися про ймовірність війни. У школі її 16-річної доньки вчителі також піднімали цю тему, говорили, як до цього готуватися.

Увечері 23 лютого донька Світлани попросилася спати з нею, адже вона почувалася тривожно. О 5 ранку 24 лютого Світлана прокинулась від дивних звуків. Спершу вона подумала, що в когось свято, і люди запускають феєрверки. Однак у такий час зазвичай цього не роблять.

“Я вийшла на балкон і чую, що вони не припиняються. Я мешкала майже у центрі міста. У мене не видно, звідки воно. Люди, які мешкали у тих районах, де почалися обстріли, одразу бачили все. Вибухи й заграви в небі. Я зайшла у Фейсбук на сторінку знайомої, бачу, в неї написано: “Це що?” І відповідь: “Це воно”. Я розбудила дитину і кажу: “Доню, почалася війна”, - згадує Світлана Бородіна.

Потім жінка прочитала в новинах, що вибухи чути в Києві, Чернігові, Львові, Одесі, Дніпрі. Світлана з донькою зібрали речі, одна наступні 4 дні провели ще вдома, у ванній. Там вони постелили постіль і ночували.

Коли повз будинок Світлани вперше пролетів винищувач, стало дуже страшно. Тоді вони з донькою спустилися у підвал і просиділи там шість днів і ночей.

Коли російський снаряд прилетів у будівлю Апеляційного суду, який розташований за 300 метрів від будинку Світлани, жінка зрозуміла, що це закінчиться не скоро і треба виїжджати з Харкова.

Світлана хотіла вивезти з собою і стареньких батьків, однак ті категорично відмовилися евакуюватися. Мама жінки сказала: “Збирайтеся і їдьте, ми розберемося тут самі. Тобі треба дитину вивозити”. Тож Світлана змирилася з цим і почала пробувати виїджати.

Спершу Світлана відчайдушно викликала таксі, однак ніхто так і не виїхав на виклик. Йти до вокзалу пішки потрібно було десь хвилин 45, але було страшно. Адже постійно було чути вибухи та постріли. Зрештою Світлані допомогли друзі та знайшли машину, яка приїхала за ними і привезла на вокзал.

На вокзалі було дуже багато людей. Світлана каже, що такого натовпу вона не бачила в Харкові ніколи. Навіть під час концертів на Майдані. Вона сказала доньці, що вони сядуть у перший потяг, який приїде. Так вони спершу доїхали однією електричкою до Вінниці, а звідти — іншою до Львова. Оскільки Львів на той час уже був переповнений, Світлану з донькою прийняли в Дрогобичі. Там вони живуть і досі.

Батьки Світлани живуть у Харкові завдяки допомозі волонтерів та різних організацій. Деякі ліки, які в місто спершу не завозили, Світлана купувала в Дрогобичі й пересилала батькам поштою.

Ще коли Світлана Бородіна була в Харкові, вона бачила приліт у торговий центр “Нікольський”. Було багато диму, це було дуже страшно. Також жінка розповіла, що в росіян був намір захопити місто, вони десь прорвали лінію оборони й заїхали на танках, БТР-ах та інших бойових машинах.

Спершу місцеві чули автоматні постріли, потім — потужніші звуки. Харківська тероборона зупинила їх, зав'язався бій. Російські військові сховалися у 134-тій школі. Закінчилося тим, що їх там знищили, але школа зруйнована та не підлягає відновленню. Школу дуже шкода, це була історична будівля. Але завдяки тому, що тоді їх зупинили, вони не змогли взяти Харків.

У багатьох друзів та знайомих Світлани з Харкова та області пошкоджені або повністю зруйновані будинки. Жінка каже, що зараз харків'яни просто ненавидять росіян: “Мені здається, вони їх порвали б на шматки, якби їм дали таку змогу”.