Історія Вадима Куценка, який провів 110 днів у катівні, організованій російськими окупантами в Куп'янську

До повномасштабного російського вторгнення Вадим Куценко служив у ЗСУ, звільнився за станом здоров'я перед новим 2022 роком. У лютому приїхав до Куп’янська у справах. Тут його й застала велика війна та окупація. Під час окупації хтось з місцевих доніс росіянам на Вадима, і той опинився у сумнозвісному ізоляторі тимчасового тримання при Куп’янському районному відділку поліції. За інформацією СБУ, у цій катівні російські військові незаконно утримували близько 400 українських громадян.

24 лютого 2022 року Вадим зустрів на дачі в селі Глушківка біля Куп’янська. Виїхати він уже не міг, бо на першому ж блокпості росіяни його затримали б, як атовця. Тому чоловік залишався на дачі. Посадив город. У травні за ним прийшли.

До будинку Вадима під’їхали дві ворожі автівки. Окупанти вдарили його приладом по голові та поклали обличчям у траву. Поки Вадим та лежав під наглядом одного із солдатів, інші шестеро обшукали дім, кухню, льох, горище, сараї. Вони все перевернули, але так нічого й не знайшли. Вадимові туго зв'язали руки і повезли його у невідомому напрямку.

Дорогою росіяни заїжджали ще на дві адреси, ламали двері кувалдою, шукали когось. Весь цей час Вадима тримали із мішком на голові, руки були перетиснуті стяжками, від чого згодом сильно опухли. Темні сліди від стяжок видно на руках Вадима досі.

Вадима привезли до Куп’янського райвідділу поліції, посадили в одну з камер. За те, що чоловік служив в українській армії, його били металопластиковою трубою опалення, офіцерським ременем із пряжкою, катували струмом.

“Мені чіпляли клеми можна зрозуміти, куди… Одну клему на вухо, іншу — нижче живота. Інших чіпляли за наручники ззаду. Турнік там в одній камері стояв… Теліпали так, що хлопці непритомніли. Постійно матюки, крики страшні. Таких криків, які я чув у перші дні перебування там, я ніколи не чув”, — згадує Вадим.

Вадима запитували про зброю, чому він служив в АТО і кого він знає з атошників. Звісно чоловік нічого їм не розповів.

Тримали Вадима у двомісній камері разом із ще вісьмома чоловіками. Деякі хлопці були там за порушення комендантської години. Хтось по 10-15 діб. Хтось по місяцю. Вадим провів у катівні майже 4 місяці.

Час від часу у камери приходили військові лікарі, “відкачували” тих, хто був вже на межі. “Але бували такі випадки, що окупанти забували зачиняти “кормушки” [віконця для годування] і видно було, що людину несуть. Це ж не коробка сірників, непомітно не винесеш. Утрьох, учотирьох тягнуть на простирадлі…” — розповів Вадим.

На щастя, Вадима катували лиш в перші дні. Решту часу його просто тримали за ґратами. На питання, за що він тут сидить, окупанти жодного разу не відповіли. Тож чоловік просто сидів у камері й слухав, як допитували та катували нових полонених.

Деяких бранців, за словами Вадима, росіяни відпускали. Та для цього треба було або дати інтерв’ю із закликом, щоб українські солдати склали зброю, або якось інакше співпрацювати з ворогом. Вадим та багато інших чоловіків не могли піти проти своєї совісті, тож сиділи в камерах довго.

Вадим опинився на волі на 110-тий день свого ув’язнення, коли ЗСУ вже почали контрнаступ на Харківському напрямку. Однак він про це ще не знав.

“На дві доби нам повністю закрили “кормушки”. Залишили без їжі, без нічого. Надвечір другого дня в’язні почали стукати у двері. Ну, думаємо, зараз достукаються — поб’ють усіх. Там завжди так було: якщо хтось десь провинився, отримували всі. Але ніхто не прийшов. У нас у камері в основному люди мого віку були, а ті, що помолодше, мали проблеми зі здоров’ям. А в третій камері нормальні хлопці були: виламали нари, почали ними вибивати решітку. Години три, мабуть, працювали. Весь цей час думка лише одна була: зараз патруль почує — і нам усім хана,” — ділиться Вадим Куценко.

Однак хлопці з тієї камери змогли вибратися, знайти ключі та повідкривати інші камери. Потім Вадим та інші полонені знайшли свої документи та вийшли з районного відділу поліції. За словами Вадима, в катівні тримали не лише чоловіків, а й жінок, дівчат, людей, у яких росіяни “віджимали” бізнес.

У цей час російські окупанти все ще були в Куп’янську, однак потроху починали залишати місто через наближення ЗСУ. Вадим та інші хлопці боялися, що їх почнуть шукати, але їх вже ніхто не чіпав. Коли Вадим повернувся на дачу, росіяни навіть не перевіряли його документи, не цікавились, що він втік з катівні. Вони тільки заходили з автоматами і просили дати поїсти.

“Мій товариш питає: “А ви звідки?” — “Омськ,Томськ…” — “А чого в армію пішли?” — “Судимість зняти”. І ще вони завжди казали: “Ви багаті”. Постійно підкреслювали, що українці — багаті”, — розповів Вадим.

Матеріал створено на основі свідчень, зібраних документаторами Харківської правозахисної групи.