Історія Віри Тятої, яка пережила жахливі обстріли в Маріуполі та змогла виїхати з міста

Віра Тята все життя пропрацювала вихователем у дитячому садочку Маріуполя. Після повномасштабного російського вторгнення 24 лютого 2022 року жінка була вимушена тікати з міста. Пізніше вона дізналась, що її будинок знищено.

Сильні обстріли в Маріуполі почалися 4 березня. Віра з сусідкою ховались у туалеті, прикриваючись подушками. Потім під її будинком почали горіти автівки, в квартирах повилітали шибки, на першому поверсі загинули сусіди Віри.

Інколи Віра з сусідкою Танею також ховалися в підвальному приміщенні магазину. Одного дня район, де мешкала Віра, сильно обстрілювали “Градами”. Постраждали й вікна на балконі Віри. В той момент жінка та її сусідка саме ховалися в туалеті. Після цього вони вирішила піти в бомбосховище ліцею.

Хоч там і не було комфортних умов, а їжу люди готували на цеглинах, все ж Віра почувалася трохи безпечніше.

“Ми варили кашу, макарони. Як бомбардування закінчувалися, чоловіки бігли до медичної філії, несли стільці, шкільні парти, все, що тільки можна, щоб хоч на чомусь посидіти. З дитячого садочку носили матраци. Я взяла з будинку ковдру, а сусідка провізію якусь та спальник. Ось так ми на стільцях там з нею проживали. Волонтери нам привозили воду і продукти,” - згадує Віра.

Віра намагалась не виходити зі сховища, адже надворі були такі бомбардування, що здригалися вікна. У підвалі ліцею жінка провела днів 12. Потім по неї приїхали діти, що мешкали в іншому районі Маріуполя, та переконали Віру виїжджати з міста.

“Бомбардування були страшні, вибухи страшні, машини палали, будинки усі чорні стояли. Наш будинок був увесь чорний: згорів, розбомбили. Вікна усі повилітали, двері повилітали. Балкон зруйнований впав”, - розповідає Віра про те, яким бачила Маріуполь востаннє.

“Я залишила все, що ми наживали з 63-го року. Усе, що було… На кухню новий холодильник купила, “відірвала від себе”, як то кажуть. Ми з чоловіком працювали. Пічку купили, євро вікна. Балкон новий зробили. Усе це зруйновано”.

Виїжджати з Маріуполя було нелегко. Зібралась величезна черга машин: люди їхали на розбитих авто, з вибитими вікнами, прострілених. Замість 20 хвилин до виїзду з міста Віра з дітьми їхали 6 годин. Потім траса вже трохи розвантажилася. Хтось поїхав у один бік, хтось — в інший.

Віра згадує, як на російському блокпосту в якогось чоловіка солдати забрали машину. Вони наказали йому вийти й показати документи, потім відштовхнули його вбік, а автівку забрали. Також під час евакуації Віра бачила, як під ворожий обстріл потрапили чоловік і дружина: йому відірвало руки, а дружині — ноги.

Зрештою Віра з дітьми приїхали до Ананьєва, Одеська область. Рідний брат Віри мешкає в Росії. І хоча туди їхати було ближче, родина не могла просити порятунку в держави, яка на них підло напала.

“Ви знаєте, мені дуже хочеться поїхати у своє рідне місто. Але люди, які звідти приїхали пізніше, кажуть, що місто розбите повністю. Поховано стільки людей… Людей ховали спершу у скверах: мирне населення, чиї будинки зруйнували. А потім у парках почали ховати. А потім вже не було де ховати, то ховали людей просто біля будинків”, - розповіла Віра.

Сусіди Віри Тятої, які виїжджали пізніше, розповіли, що бачили на вулицях багато хрестів. Влітку в Маріуполі почалась жахлива антисанітарія. Хоча російські окупанти й оголошують, що водопостачання відновиться, цього немає. Усе зруйновано, усі труби розбиті.

Молодший син Віри, з яким вона втікала з Маріуполя, живе в Україні, старший — в Росії. Жінка однаково любить їх обох, та через різне ставлення до російсько-української війни вони не спілкуються. Вірі дуже боляче через це, як і через те, що її рідне місто та дім зруйновані. Вона не розуміє, за що Росія напала на Україну, та не може говорити про війну без сліз.

Матеріал створено на основі свідчень, зібраних документаторами Харківської правозахисної групи.