Історія Євгенії Савинської, яка через численні російські обстріли евакуювалася з донькою з рідного села

До повномасштабного російського вторгнення Євгенія Савинська з чоловіком та донькою жили в селі Киїнка на Чернігівщині. Численні обстріли змусили родину евакуюватися до Чернігова, а потім на Хмельниччину.

Чоловік Євгенії — військовий, і наприкінці лютого 2022 року його підрозділ стояв саме там, де мешкала родина. Одного дня російські окупанти сильно обстріляли село, загинуло 35 українських військових.

“Коли розгрібали завали після обстрілу, одного хлопчика з п’яти частин збирали. Чому я кажу “хлопчик”, тому що ми знайшли потім його шапку та документи. Там було написано прізвище, ім'я і рік народження — 1998. Я пам'ятаю, що його звали Дмитро”, розповіла Євгенія.

Також серед загиблих тоді був чоловік, який вийшов на пенсію за тиждень до вторгнення. Коли почалась війна, він сказав, що піде воювати, попросив зброю. Через 4 дні він загинув. Тобто, людина вже була на пенсії, він не мусив цього робити.

Коли відбувались ворожі атаки, Євгенія з донькою ховались у бомбосховищі сусіднього будинка. Це сховище люди привели до ладу, зробили запаси провізії, принесли речі, з якими ходили влітку на природу, газові балони. Після обстрілів у селі не було ні газу, ні води, ні світла, тож ці приготування виявилися доцільними.

“Ми не спали, звичайно, взагалі. Все гриміло, все тряслося. У бомбосховищі дуже багато людей було”, — згадує Євгенія моменти обстрілів.

В якийсь момент її 11-річна донька зізналась, що думала, що помре. Євгенія запитала в неї, як вона це зрозуміла. На що дівчинка відповіла: “Я зрозуміла, що буде яблунька, наша шовковиця, буде небо, буде сонце, а мене вже не буде”. Ці дорослі слова вразили й налякали Євгенію.

У маленькій кімнатці 20 м.кв. ховалося близько тридцяти осіб. Ще тваринки були: котики, песики. Людям було дуже важко і фізично, і психологічно: обстріли велися дуже інтенсивні. Через деякий час чоловік вивіз Євгенію з донькою та ще декілька осіб з Киїнки. Згодом із села евакуювали абсолютно всіх.

З Киїнки Євгенія переїхала в Чернігів і жила з батьками чоловіка в центрі міста. Там теж було дуже гучно, постійно літали літаки, все вибухало. Однак в селі Євгенія відчувала себе потрібною, адже допомагала військовим, а тут вона не знала, що робити. Тоді вона зібрала своїх подруг та сусідок, і вони пішли здавати кров.

“Ми тільки здали кров, вийшли з цього центру, навколо черги кілометрові, було дуже важко з продуктами, і тут пролетів літак на Чорновола. Це дуже близько, в радіусі 3 км усе постраждало. Ми з дівчатами ховалися десь чотири або п’ять годин. Маленькими перебіжками з одного бомбосховища до другого, до третього. Хоч там іти хвилин 20-25 до батьків чоловіка, ми чотири з половиною години добиралися. Батьки там, звичайно, посивіли. Вони вже думали, що ми не повернемося”, — розповідає Євгенія.

17 березня Євгенія з донькою виїхали на Хмельниччину. На той момент у всьому Чернігові вже не було ні води, ні світла. Також були проблеми з їжею. Чоловік попросив Євгенію виїхати, щоб він міг спокійно виконувати свою роботу і не хвилювався за них.

Через декілька днів після того, як вони приїхали на Хмельниччину, вночі Євгенія прокинулася від того, що її донька плакала. Вона сказала: “Мамо, чому я не цінувала своє життя? Чому я не цінувала свою школу, своїх друзів? Свої гуртки?”

Дівчинка займалася співом, італійською мовою, ходила до художньої школи. Її малюнки виставляли на різних показах. І тут вона каже: “Чому я це не цінувала? Такого життя, як було в нас до війни, у нас уже не буде”. Саме ці слова доньки найбільше вразили Євгенію. Не бомби, а те, що дитина так морально постраждала.

Матеріал створено на основі свідчень, зібраних документаторами Харківської правозахисної групи.