Історія Юлії Белей, яка змогла вивезти дітей з Маріуполя та чекає на чоловіка з війни

У перші місяці повномасштабної війни мешканка Маріуполя Юлія Белей разом з дітьми жили у підвалі, пили дощову воду та ховали сусідів у дворі. Чоловік Юлії – військовий, і зараз боронить Україну від російських загарбників.

До війни родина Белей жила добре, часто відпочивала, їздила на море, відвідувала місцевий зоопарк і парки. Старша донька Юлії ходила до школи, до п'ятого класу, двоє молодших – в дитсадок. Юлія працювала пекарем магазину і дуже любила свою роботу.

Оскільки перші обстріли 24 лютого в Маріуполі почалися з ночі, Юлія ще не встигла зібратися на роботу. Жінка рада, що так сталося, і вона була в той момент разом з дітьми.

Коли Юлія почула звук прильотів, зрозуміла, що це десь поруч. Вона подзвонила чоловікові, який стояв в наряді, і запитала, що відбувається. Однак чоловік не хотів її лякати і сказав, що все під контролем і щоб вона лягала спати.

Потім Юлія почула настільки сильний вибух, що подумала, що в її квартирі повилітали вікна. Вона думала, що це був обстріл з Градів. Та згодом Юлія усвідомила, що то був обстріл з повітря.

О 5-й ранку Юлія почула новий вибух, в новинах офіційно оголосили війну. «Не розумію, навіщо їм (росіянам) ця війна, не розумію, що вони хочуть цим довести, але Україну вони не отримають. Маріуполь також. Маріуполь все одно буде українським», – говорить Юлія Белей.

Після вибуху Юлія розбудила старшу доньку і сказала: «Доцю, почалася війна». Чоловік почав дзвонити їй і просити виїжджати з міста. Він сказав дружині брати теплі речі й тікати. Неважливо, куди, але тікати.

Оскільки автівки в Юлії не було, вона не знала, що робити й куди їхати. Крім того, в неї було дуже мало готівки, щоб заплатити комусь за транспорт. Юлія вирішила дочекатися, коли надворі стане світліше, зняти гроші з картки і думати, що робити далі.

Вистоявши довжелезну чергу до банкомату, жінка все ж зняла готівку. Коли Юлія поверталася додому, бачила українські танки, БТРи, Гради та дуже багато піхоти.

Потім сусід відвіз Юлію з дітьми до центру Маріуполя, де на той момент було менше обстрілів. Жінка з доньками пробували виїхати з міста машиною, але на блокпості їх не випустили. Військовий пояснив їм, що в той час сильно стріляли з повітря, і їх могло вбити в дорозі.

Тоді Юлія поїхала в спорткомплекс «Терраспорт», де було укриття і де люди могли мати прихисток. Там було дуже холодно, люди спали на великих матрацах на підлозі. Діти були дуже налякані через обстріл і хвилюватися за тата. Найменша, трирічна, донька Юлії ще не дуже розуміла, що відчувається, а шестирічна Іванка переживала, постійно смикала Юлію і просила подзвонити татові. Старша донька дуже добре тримала себе в руках, не показувала паніки.

Наступного дня Юлія з сусідом з'їздили додому й забрали тварин та деякі речі. Дорогою вони бачили дуже багато згорілих машин та розбитих будинків. Назад їхати було дуже страшно, поруч вже падали міни. Сусід дуже сильно натискав на газ і швидко повертав то ліворуч, то праворуч.

В укритті «Терраспорту» Юлія з дітьми перебували до 1 березня. Спорткомплекс опублікував в інтернеті оголошення про те, що там перебуває дуже багато людей і всіх вже просто ніде розмістити. Адміністрація попросила небайдужих приїхати і забрати людей до себе.

Тож 1 березня Юлія з доньками поїхали до абсолютно незнайомих людей: Сергія та Оксани. Пара відвезла своїх дітей у Малинівку, селище за 20 км від Маріуполя, а самі повернулися назад допомагати українській армії. Квартира Сергія та Оксани знаходилася неподалік «Терраспорту», на першому поверсі, в разі чого можна було спуститися в підвал.

Опалення в квартирі вже не було, але ще було світло, зв'язок і вода. Юлія з дітьми ще могли помитися та приготувати їжу. В якийсь момент Оксана запропонувала про всяк випадок набрати повну ванни води. Адже бойові дії вже йшли, і могло статися що-завгодно.

3-го березня Юлія прокинулась від сильного вибуху десь поблизу. Не стало світла і води. Родина Юлії, Сергій та Оксана взяли теплі речі, їжу та пішли в підвал. Туди сходились й інші мешканці будинку. У той день ворожі літаки випускали чимало бомб, у підвалі все тряслося.

Серйозні обстріли були до 7-го березня. Ні з ким із рідних зв'язку не було. 4-го березня Юлія з дітьми спробувала виїхати з Маріуполя. Сергій з Оксаною дізналися, що багато маріупольців організували колону на виїзд, тож вирішили також скористатися цим шансом. Вони наклеїли на авто слово «ДІТИ» й вирушили. Коли вони їхали містом, бачили дуже багато трупів мирних мешканців. Хтось був накритий, хтось лежав просто так.

Невдовзі після того, як їхнє авто стало в колону й рушило, почали падати міни. Міни падали прямо перед машинами. Автомобілі почали об'їжджати ці вибухи, ці ями. Та міни продовжували падати.

«Ми зрозуміли, що наступна міна може влучити нам у машину! Ми піднімаємо очі, а перед нами вже дві машини горять. З написом «Діти». І там справді були жінки за кермом. Там сиділи діти. І вже ці дві машини перед нами горять…» – згадує Юлія.

Сергій зрозумів, що далі їхати дуже небезпечно. Він розвернувся і поїхав назад. «Скільки ми їхали – стільки позаду нас лягали міни. Озиратись було страшно, єдине, що я зробила, як могла накрила собою дітей. Змусила їх просто скластися літерою «Г», щоб, не дай Бог, жоден осколок їх не зачепив» – розповіла Юлія. В тих машинах, що їхали перед автомобілем Сергія, люди згоріли живцем. Вони не змогли звідти вибратися.

Юлія повернулась у квартиру Сергія та Оксани і продовжувала жити там наступні декілька днів. Їжу вони готували на вулиці на дровах, бо тоді вже було перебито газопровід. Однак жінка розуміла, що потрібно якнайшвидше вибиратися з Маріуполя. Вибухи ставали дедалі ближчі та гучніші, росіяни наближались.

Потім закінчилась і вода. На щастя, у ті дні якраз йшов дощ. Люди збирали дощову воду й пили її. Часом воду кип'ятили, а часом пили просто так. Коли закінчився чай, Юлія з сусідами обламували гілки з дерев та заварювали вишневий чай.

Аби набрати кращої води для дітей, доводилося ходити за 1-2 кілометри. По воду Юлія ходила під обстрілами. Це було надзвичайно ризиковано. Коли поруч прилітали снаряди, доводилось падати на землю, падати обличчям в багнюку, поруч із людськими трупами.

«Будинки горіли щодня. По три, по чотири будинки. Один будинок, з п’яти під’їздів, був розбитий авіабомбою, складений посередині. З дев'ятого до першого поверху. В момент падіння авіабомби там були люди» – розповіла Юлія.

Через активні обстріли в місті було стільки трупів, що ховати людей доводилось самотужки. Юлія з сусідами ховала двох військових та двох місцевих жителів, які загинули від осколків.

Виїжджати з Маріуполя попри всі ризики Юлія вирішила тоді, коли зустрілася з російськими військовими, які розмістилися в школі поблизу будинку Сергія та Оксани. Один з окупантів сказав Юлії, що якщо вона хоче їхати, то має час до 16:00. Однак їхати можна було лише у бік так званої ДНР.

Хоча чоловік Юлії попереджав її, щоб вона в жодному разі не користувалась зеленим коридором ДНР, у неї вже не було вибору. В Маріуполі вона з дітьми могла просто загинути.

Зрештою Сергій відвіз Юлію з доньками у Володарське. Там всюди були російські прапори, ходили російські військові. Юлія підійшла до волонтерки та сказала, що хоче поїхати на Мангуш. На що дівчина відповіла, що зараз звідси всіх відправляють лише на Ростов. Їхати в Росію Юлія ніяк не могла. По-перше, не хотіла. А по-друге, вона – дружина українського військового, там її могли би взяти в полон чи просто вбити.

Та все ж Юлія знайшла людей, які їхали в бік України. Не зважаючи на ретельні перевірки на російських блокпостах, вони дісталися Бердянська. Звідти Юлія з дітьми поїхала до Запоріжжя, а потім у Львів. Сьогодні Юлія вивезла трьох дітей у Польщу, а її чоловік продовжує воювати за незалежну, вільну Україну.

Матеріал створено на основі свідчень, зібраних документаторами Харківської правозахисної групи.